«Афганістан показав істинну ціну життя. Навчив любити, витримувати біль…»

Відгомін вшанування сум’янами 39-ї річниці вводу радянських військ у Афганістан лунає і досі. Тим, хто поклав тоді квіти до пам’ятника, тим, хто хотів, але з об’єктивних причин прийти не зміг, тим, хто, справді, усвідомлює значимість цієї дати в історії, річниця вкотре стала поштовхом не лише згадати та пом’янути, але й подумати, переосмислити…

Ідея розмови з Олександром Марченком зародилася просто під час його промови біля пам’ятника. Тоді ветеран поділився спогадами з власної «афганської» історії. Оминути цю історію було б безглуздо, адже саме він, один із перших сум’ян, у складі радянських військ увійшов до Афганістану.

Ми ще раз зустрілися з Олександром, але вже віч-на-віч. І ось, що він розповів…

«39 років минуло… Начебто і давно, а наче й недавно. Мама покійна мені говорила: «Синку, час лікує». А виявилося – ні. Воно ніколи не забудеться.

Я, правда, не думав, що потраплю «служити» в Афганістан. Спочатку був у навчальній частині Остер (Десна), опановував спеціальність навідника-оператора бойової машини піхоти. 5 травня 1979 року відбувся мій призов. Я перебував у навчальній частині Чернігівської області, а службу розпочав з Білої Церкви. Пам’ятаю радів, думав, як гарно, що в Україні, недалеко від дому. Сподівався там і дослужити.

Аж тут уряд Афганістану звернувся з проханням ввести наші війська на їх територію. Нас одними з перших посадили на ешелон у Києві. Везли вісім діб до найбільш південної точки Радянського Союзу (Кушка, Туркменістан). Там ми перебували впродовж півтора місяця.

Потім якось уночі наш 371-й механізований полк у складі п’ятої гвардійської танкової дивізії під командуванням полковника Громова рушив на територію Афганістану. Йшли колоною, швидко, цементованою дорогою в напрямку Кушка-Кабул. Транзитом минули Герат і зупинилися в Шинданді.

Узагалі, було два напрямки входу радянських військ у Афганістан: Термезький – через Узбекистан і Кушкінський – через Туркменістан. Ми прямували другим. Інші хлопці входили через Термез. Вони працювали ближче до Пакистанського кордону, ми – до Іранського.

Командував нашим батальйоном полтавець майор Черкашин. Він надто цінував українських хлопців, тож фактично батальйон складався з християн.

Спершу брали летовище «Шинданд». Бойовим ланцюгом із тридцятьма машинами ми успішно виконали це завдання.

Згодом – вирушили трохи далі за летовище в гори, там почали освоюватися. Пам’ятаю —  погана погода, холодно…

Ми зовсім не були споряджені, без теплих речей, обмундирування, доводилося спати під відкритим небом. Укривалися шинелями, а водії-механіки ще знімали тенти, якими накривали бойові машини. Так ночували з січня до квітня.

Єдине, мабуть, на чому варто акцентувати, – харчування. Ми харчувалися за 15-ю категорією (харчування для льотчиків). Була й тушонка, згущене молоко. Палити давали багато: по 45 пачок цигарок «Столичних» на день. Але згодом це зникло.

Знаєте, узагалі, коли ввійшли в Афганістан, склалося враження, що до іншого світу потрапили. Настільки відстала країна… До того ж — жахливий контраст температур. Бувало вдень і вночі різниця складала 20° С. Такі коливання вкрай негативно впливали на здоров’я солдат. Окрім того, довелося згадати про такі хвороби, як тиф, малярія, жовтяниця. Там нестерпна дизентерія. Почалася біда. Люди хворіли на це все, «викошувало» начисто. Розгорнулася епідеміологічна катастрофа. Хімічні служби спершу не справлялися.

Пізніше ми, звичайно, усе налагодили. Розпочали формувати шпиталі, медико-санітарні батальйони… Ми вже власноруч адаптувалися. Будували належну для війська базу. Адже до цього 86 осіб із роти спали в наметах, грілися буржуйками.

Загалом, у Афганістані я пробув 15 місяців, узяв участь у 15-и операціях. Найбільш широко масштабна з них – на горі Анардара. Задіяли всю дивізію, створили мобільну групу. На гору підіймалися цілий десь із повним спорядженням. Особисто в мене тоді була 20-літрова каністра води за спиною, чотири магазини до автомату Калашникова, чотири гранати. Надзвичайно важко, жахливе зневоднення, перепад температур… Для багатьох солдат ця операція стала останньою.

Ціну життя кожен із нас пізнав, коли втратили першого товариша. Узбек Дусматов, я ніколи не забуду його прізвища. Він був комсоргом третьої роти, готував стенди, інформацію про бойовий шлях свого полку… Убили його на моїх руках. Поранили в живіт. Узбецькою він сильно кричав «мама». А я тоді не розумів. У ту секунду прийшло перше серйозне сприйняття того, що все – не жарти…

Я також запам’ятав випадок на летовищі «Шинданд». Просто переді мною злітала ескадрилья з семи літаків під командуванням майора Анвара. Ми отримали настанову збивати ці літаки. Але їм вдалося піти… Уже згодом дізналися, що відпустили того часу найбільше 2000-е угрупування душманів, яке приземлилося під Кабулом і чинило свавілля стосовно наших солдат.

За десять років війни через неї пройшло близько 600 тис чоловік, серед них –приблизно 160 тис українців, сумських – десь  4-4,5 тис. Свій обов’язок ми виконали з честю».

Не менш вражаюча історія – зі спогадів Віктора Репецького. Він теж один із перших входив до Афганістану, проте, на відміну від Олександра Марченка, добре знав, куди йде…

«Мене призвали навесні 1979-о в окрему роту до Узбекистану. Про те, що воюватиму в Афганістані, знав ще за півроку. Нас готували.

Перше моє враження від країни назавжди асоціюватиметься з цирком «Шапіто». Конкретно – їхні машини. Настільки вони розмальовані різними звірями, квітами…

А вже згодом побачив, що країна красива, надто – навесні, коли квітнуть маки. Там чудові гори й доброзичливий народ.

Пам’ятаю, як важко спершу було. Навколо – брудно, дизентерія. Ночували під відкритим небом у окопах. За щастя тоді була пачка печива «Пакистан». Чи то від голоду так здавалося, чи то, справді, таке смачне, але воно просто тануло в роті. А перше харчування ми отримали лише через два місяці: шматочок хліба й два казанки каші на десять чоловік.

Ми тоді особисті речі продавали місцевим за їжу…

Бойових операцій було декілька. Брали й замок, ресторан їхній. Мабуть, не так врізалося в пам’ять усе, бо я був готовий, навіть мову знав. Страшно – в перші хвилини, потім – звикаєш.

Знаєте, Афганістан дав мені усвідомлення ціни життя. Така історія… Колись до Сум приїхали болгари й запитують у мене: «А скільки ви людей убили?» Тоді я молодий був, лише 30 років, але вже багато знав. Я запитав: «А скільки для вас багато? Одна людина? Дві? Двадцять?»

В Афганістані я бачив усіх «главарів» банд. Найбільш жорстокий із них – Дерев’яна нога. Через те, що він втратив одну кінцівку, був злий на весь світ. Він надзвичайно жорстоко поводився з солдатами. Гіршого не було, аніж потрапити до нього в полон… І ось пригадую, як у 1987 році його спіймали. Перед карою крупним планом зняли очі. Вони були сповнені страху. Він боявся! Усі бояться смерті.

І, вірите, у ту хвилину мені стало його шкода. Не як душмана, звичайно, а як людину. Тоді в мені проросла думка, як дивно, коли люди народжуються немовлятами, а виростають звірями. Мені, правда, шкода навіть одного, кого я вбив.

Афганістан показав істинну ціну життя. Навчив любити, витримувати біль. Він дав зрозуміти, що найцінніше – це дружба. Без дружби не можна було воювати. Там усі хлопці були з різних країн, але один за одного – горою, тому що кожен розумів: сьогодні ти живеш, а завтра, може, вже й ні.

А найстрашніше, показав Афганістан, – це зрада, у будь-яких її життєвих проявах».